«Моя хата не скраю…, бо мені не все одно, що буде з моєю країною завтра.»
Так хочеться щоб до влади прийшов компетентний політик, сильний лідер, який нас ощасливить і все владнає. І ще важливо, щоб зміни наступили вже сьогодні. Здається, що в інших країнах так і йдеться. Пробігаючи очима заголовки в газетах, дивлячись на стрімкий зліт цін та панічні настрої серед людей, важко припустити, що нас чекає світле майбутнє взагалі, тим більше в найближчі часи.
А поки, ми кричимо SOS, бо хтось таки повинен нас врятувати від війни, від екологічної катастрофи, від смітника під нашими вікнами, і ніхто не чує нашого крику.
Необхідно подумати і зважити реальні бажання і можливості. Наприклад, коли людина купує собі житло, вона оцінює всі «за» та «проти» реального стану квартири чи будинку і робить, бодай, косметичний ремонт, в більшості випадків капітальний, або, навіть, перебудовує помешкання під свої потреби. І коли зірвана підлога, скрізь пилюга, провалля замість вікон та дверей, ні один господар не біжить на вулицю і не голосить, що йому так погано живеться. На все це дивляться терпляче і спокійно використовуючи всі можливості, щоб як найшвидше навести лад. Справжній хазяїн бачить не тимчасове безладдя, а те як буде чудово та затишно після ремонту.
Українці ніколи не опускали руки, ніколи не були байдужими до власної долі. Історія України показує вольових, сміливих та рішучих людей. Славетні сторінки: Київська Русь, козацтво, Олекса Довбуш, визвольні походи , Вишневецький, Сагайдачний… Багато трагедій, але віра та надія на відродження не вмирали.
Так що ж з нами сталося, чому ми стали байдужими і зневіреними.
Багато хто згадує радянське минуле як золоті часи, коли все вирішувалося «зверху», а «низам» належало лише виконувати вказівки. Теоретично людина була ковалем своєї долі, мала свободу вибору; а практично могла обирати виключно в рамках системи, водночас перебуваючи під пильним контролем. Все що виходило за рамки переслідувалось, зокрема так зване «инакомислие». Ідеологія правлячої партії напряму давала зрозуміти, що людина це ніщо. Не треба думати — за тебе все вирішать, за тебе подбають і т.д. Система придушувала індивідуальність, народжуючи пристосуванців. «Все вокруг колхозное» — це якщо треба поцупити, «моя хата скраю» — це як потрібна моя участь і добра воля.
Від радянського минулого нам дісталися в спадок безініціативність, відчуження та ілюзорні сподівання. Тоді ж до нас пристало це рабське мислення: хтось повинен потурбуватися, врятувати, нагодувати…
Згадались недавно перечитані історичні документи та статті про події 1933 року. Голодомор. Непопулярна, замовчувана тема, але не треба забувати минулого, бо хто забуває той попадає в те ж саме ще раз. Візьмемо цитату з енциклопедії:
«Голодомо́р 1932–1933 років — акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932 — 1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Рядянського Союзу на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян».
Належить зазначити -2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Це був ще один злам, що спрямував наше суспільство в сирітство. Не можливо щоб після цього хоч один селянин відчував себе господарем. На той час Україна була аграрною, за даними перепису 1920 року населення Радянської України становило 25,5 млн осіб. З них сільських жителів 20,9 млн, а міських 4,6 млн. Робітники ніколи не були господарями: вони завжди працювали на «хазяїна», хоч за часів царизму, хоч в часи радянської влади.
Така собі суха інформація, але мабуть в цьому також криється причина нашого безволля та страхів. Голодомор зруйнував українське село, яке зберігало родинні традиції української спільноти. Високий родинний потенціал українського села вже ніколи не був відновлений.
І сьогодні зі своїм надломом ми чекаємо визволителя, лідера, який поведе нас до світлого майбутнього. Все це ми вже робили. Закривали очі на димлячі заводи, розводячи руками – а що я можу зробити. Наші парки та території відпочинку схожі на смітники, бо кожен «чия хата скраю», може дозволити собі винести сміття і викинути де прийдеться. Ми кожен день обурюємося засиллям корупції, але коли нам потрібно, ми можемо запросто без вагань дати хабара. Ми вже так далеко і надійно сховалися від правди.
Криза українського суспільства не в підвищенні цін, не в воєнних діях, а в безвідповідальному та пасивному відношенні окремо кожної людини до всього, що її оточує. Цинічна позиція «моя хата скраю» стала нашим прокляттям. І ніяка Америка чи Росія тут не в поміч. Ми перестали мислити як господарі, тож і ведемо себе як сироти, що виросли в дитячому будинку . Ми почуваємо себе безпорадними безбатченками на власній землі. Вважаємо що хтось повинен прийти і навести лад у нашій країні. Але це завдання не для однієї людини, хай навіть дуже впливової. Це справа кожного українця – подбати про себе та своїх нащадків, залишити їм країну, якою можна пишатись.
Прийшов час подивитися правді у вічі. Те що твориться в Україні – це внутрішній світ кожного українця – хаос з купи питань надій, паніки, компромісу і закритих очей. Прийшов час кожному зупинитися, переосмислити і направити свої сподівання і наміри в бік рішучих дій. Коли ми включимо до нашої власності не тільки свою квартиру чи будинок, а й свій двір, мікрорайон, парк, місто, країну, тоді все зміниться. Що я можу змінити, зробити кращим – це і є дія справжнього хазяїна.
За час, що минув від революції гідності, багато чого змінилося. Чи думали ми, що стане найпопулярнішим жовто-блакитний: прапори на вулицях, балконах, вікнах звичайних людей, стрічки та прикраси на одязі, гімн України на телефонах, декорації на фасадах, ялинки з жовтими та блакитними кульками.
Так, ми стали іншими — відкрилися очі, що хтось десятиліттями нацьковували схід на захід, а вони перераховують кошти на гуманітарну допомогу донеччанам, продають дачі, щоб купити бронежилети бійцям на АТО, стають у великі черги щоб здати кров для поранених. Ми разом зможемо і ми вже почали, не можна зупинятись — треба далі йти.
Все ще не так добре як хочеться, але початок є. Кожен з нас перед Богом, перед людьми, перед прийдешніми та майбутніми поколіннями відповідає за сьогоднішню дію чи без дію. Ми повинні стати господарями в своїй країні,
Надія змінити все — є, бо небайдужих людей в Україні багато. Не бути байдужим – це вибір патріота який хоче творити в ім’я правди. Не можливо здолати людей, що роблять спільну справу. Саме сьогодні, українці мають шанс змінити на краще своє «завтра».