11076057_867285829996125_1186924419_n

Мир серед війни

Все закрутилось як вихор 30-того листопада 2014 року – силовий розгін Майдану в Києві, потім 26 січня – беркут та «тітушки» в Запоріжжі. Неймовірна хвиля підхопила, налякала «сотнею», підняла перемогою, а потім знову накрила, – війною…

Але хочеться перенестись в іншу площину сьогоднішніх подій — туди, де люди обмінюються душами, вливають одне одному свою кров, біженцям відкривають двері власного дому, відривають від уст останній шматок хліба і везуть на фронт. Багато про це написано, пісень заспівано. А ми, наче й не читали їх… Неначе не про нас: «Найпалкіше кохання – на пропащій війні.»
Звідки ці поєднання війни і любові?… Цілком антогонічні поняття! А от війна і смерть! Ось, ці дві хвойди неподільні. Чи можливо припинити їх гидкий інтимний зв’язок? Хіба що – глушонути їх снарядами чогось цілковито разючого, конфліктного. Може їх розум нарешті вибухне і лишить усіх нас у спокої?! Звісно, ми так цього підсвідомо прагнемо! – до кривавої піни на устах, до кінця… Але… Але… Як би не хотілося підганяти час, все йде, як іде: щодня хтось прощається зі світом, а ТВ аж тріщить від жорстоких реалій. У багатьох гасне віра й тікає з серця любов. Але є й ті, хто вимітає душу з середини, формує снаряд і вистрілює усім найсвітлішим!!!
Саме в такі хвилини життя народжується… Там, на лінії вогню, з самопожертви й співчуття формується новий код української нації. «Немає більше від тієї любові, як хто душу покладе за друзів своїх».
В такі непрості часи «Ми – одна душа, ми – один подих, ми – одне серцебиття, ми – один народ!!!» – зливаємося в одне неподільне ціле, чим формуємо непробивний щит. Відомо, що під час війни ймовірність появи на світ нового життя збільшується втричі. Але в Україні, народжуваність (реальних дітей і тих, хто в якусь мить почали усвідомлювати себе доньками і синами цієї землі) зростає в сто і навіть у тисячу разів… І ці справжні патріоти вже не несуть на собі скептичних «ухмилок» при девальвованих словах: патріот, вітчизна, земля рідна… Нове народження прагне здобуття досконалих стосунків.
І не те, щоб нам, наляканим власною історією, так легко було народжувати, і не те, щоб страх і сумніви не кусали малу дитину іще в лоні матері-Україноньки. Скоріше, потуги настільки сильні, що вже не відстрочищ, не відкладеш мрію породіллі… Народу, де вже не актуальне поняття «моя хата скраю».                                                                                                               Леся Люта
images

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *